Колеги із західноєвропейських країн продовжують цікавитись культурою регіонів України. Запропонував їм ознайомитись з мистецтвом пиріжнянських гончарів, що на Кодимщині. Пиріжна, як осередок гончарства в Піденно-Східному Поділлі, відома. Дослідники на початку ХХ століття неодноразово згадували про вироби місцевих майстрів. І ось нещодавно в селі Пиріжна відвідав родину Любові і Сергія Криворуків. Звісно, йшлося про майбутній проєкт, про ремесло місцевих гончарів. Так би мовити поза програмою, пані Люба подарувала мені макет своєї книги про історію свого роду і не тільки, бо знайшов там чимало етнографічного матеріалу, який, зокрема, актуалізує важливу проблему історичної пам’яті.
Серед інформації етнографічного характеру в творі пані Люби є текст відомої на Кодимщині дитячої гри «у стукалки», чи «жмурки»:
Кобри, кобри! Ховайтеся добре!
Бо як спійму, шкуру здійму!
Одразу згадав, що мій давній приятель відомий український історик і антрополог Сергій Сегеда, коментуючи «Повість минулих літ», у своїй книзі згадує про обрів, їхні напади на слов’ян у VI столітті, які залишилися в народній пам’яті не як радісні події. Сергій наводить дитячу лічилку з Прикарпаття:
Обри, обри, ховайтеся люди добрі…
Між Прикарпаттям і Кодимщиною відстань чимала, але на такій значній території впродовж півтори тисячі років виходить, що пам’ятали гірку історію, пов’язану з цією етнічною спільнотою, і ця історія, бодай у трансформованих формах, все ж збереглась до наших часів. Таких прикладів чимало. Але є й інші приклади, особливо з мікроісторії. Із зрозумілих причин неможливо відобразити у підручниках і навіть у монографіях факти з історії скажімо конкретного села. На цьому рівні історична інформація передається наступним поколінням усно. Наскільки вона об’єктивна ? Тут багато чинників, залежностей, зокрема від форм і ефективності комунікацій. Та навіть при належному їх функціонуванню інформатори дозволяють видавати свої інтерпретації за дійсність. В результаті, історичні факти, події «обростають» домислами, спотворюються, іноді зовсім не відповідають первісному історичному змісту. Наведу приклад кардинальної такої трансформації в історії містечка Круте (місцева традиційна назва Круті), що на Кодимщині.
У першій половині 1960-х років, ми, школярі, захоплювались дослідженням місць просідання ґрунту в центральній частині села. Знахідки керамічних виробів, явні рукотворні елементи конструкцій на місці таких просідань вселяли в нас упевненість, що ці земляні об’єкти ніщо інше як залишки підземних ходів. Логіка таких уявлень відома; якщо є підземний хід, то є фортеця, є фортеця – має бути підземний хід. Здається у цьому ніхто не сумнівався навіть у 2000-х роках, коли ми археологічно дослідили один з таких об’єктів і з’ясували, що функціонально ця споруда не мала ніякого відношення до підземного ходу. Не було в селі і фортеці. Але фортецею називали велике двоповерхове приміщення з в’їздом в центральній його частині до великого внутрішнього двору. У 1928 році тут побував історик і етнограф Михайло Карачківський і у своїй публікації наводить запис з топографічного і камерального опису Балтського повіту. А саме, що в центральній частині села знаходиться казенна кам’яна продовгувата корчма, яку тутешні називають «австерія» з великим заїжджим двором. Ця австерія, писав він, стоїть і досі, користуються нею як житловим приміщенням, а приїжджі селяни часом називають її фортецею. Тобто, наприкінці 1920-х років назву «фортеця» по відношенню до об’єкта лише інколи використовували ті, хто змушений був заночувати декілька днів в селі. Місцеві про це знали, але корчму фортецею тоді не називали. На початку 1960-х принаймні половина місцевого населення пам’ятала реальну назву, але це не завадило формуванню і поширенню міфу, який через близько сорока років перетворився в хибний історичний контекст. Далі об’єкт стали називати турецькою фортецею з підземними ходами навколо. Чи мало б місце таке кардинальне спотворення історичної дійсності за належної комунікації поколінь? Відповідь однозначна. Тому такий спосіб передачі інформації, як у даному випадку історії роду Любові Криворуки, є прикладом і має велике значення для вивчення, а головне передачі знань з історії конкретного села, прилеглих територій.
А що ж з місцями просідання ґрунту? Виявилось, що це оригінальні землянки-схованки ймовірніше євреїв містечка, яке, до слова, цілком претендує на створення цілісного і цікавого туристичного комплексу до якого, крім землянок-схованок, входить єврейська школа, декілька жител, єврейське кладовище.
