Автобусна зупинка

Настінний народний розпис – один із яскравих компонентів традиційної культури українців. Найбільшого розквіту набув в останні третині ХІХ – на початку ХХ століття. Ще на початку ХХ століття традиція народного розпису поширювалась від Тернопільщини до Дніпропетровщини включно, а на Одещині сягала побережжя Чорного моря. Сільський народний стінопис – жіноче мистецтво, пов’язане з обрядово-ритуальними практиками, упорядкуванням побуту, сімейними святами, в яких жінка відігравала ключову роль. Настінний розпис виконував різноманітні функції: естетичну, магічну і символічну, ілюстрував єдність людини і природи, відображав рефлексії українців на світосприйняття.

На півночі Одещини його вивчали на початку ХХ століття, згодом у 1920-х і після тривалої перерви, вже як домашнє ремесло, досліджували в 1970-х роках. У 1980-х роках стінопис зникає як компонент традиційної культури українців. У наш час традиція, яка у ХІХ столітті існувала у формі колективної практики, колективного народного мистецтва, поступово відроджується завдяки індивідуальній творчості аматорів. Однією з таких аматорів є Наталія Олійник, яка проживає в селі Лисогірка. Як і більшість сіл краю, Лисогірка виникла у XVIII ст. Переважну більшість населення складали українці, польська шляхта. У 1928 році Лисогірку відвідав етнограф Михайло Карачківський. Сьогодні село стає відомим зокрема настінними розписами. Стіни автобусної зупинки, зокрема розписані Тетяною Борбелою з колегами з села Борсуки.
Тетяна Миколаївна 1980 року народження. Село Борсуки Балтського району. Заступник старости Борсуківської громади. Плідно займається традиційним народним розписом. «Малювала з дитинства. Працюючи на посаді завідувачки дошкільним закладом, з’явилась ідея розмальовувати першу автобусну зупинку. Це виявилось просто і цікаво, а головне мало продовження. Розписувала зупинки й інші об’єкти. На Кодимщині малювали разом з моїми на той час колегами – Петрішенко Галиною та Андрусяк Наталією. Працювали у вихідні. Мені хотілось, щоб таке село, як наше, де проживає небагато людей, показати, що воно живе, що тут є життя. І ось у такий спосіб – розписом стін, зупинок – привертаємо увагу до нашої культури».
