Настінний народний розпис – один із яскравих компонентів традиційної культури українців. Найбільшого розквіту набув в останні третині ХІХ – на початку ХХ століття. Ще на початку ХХ століття традиція народного розпису поширювалась від Тернопільщини до Дніпропетровщини включно, а на Одещині сягала побережжя Чорного моря. Сільський народний стінопис – жіноче мистецтво, пов’язане з обрядово-ритуальними практиками, упорядкуванням побуту, сімейними святами, в яких жінка відігравала ключову роль. Настінний розпис виконував різноманітні функції: естетичну, магічну і символічну, ілюстрував єдність людини і природи, відображав рефлексії українців на світосприйняття.
На півночі Одещини його вивчали на початку ХХ століття, згодом у 1920-х і після тривалої перерви, вже як домашнє ремесло, досліджували в 1970-х роках. У 1980-х роках стінопис зникає як компонент традиційної культури українців. У наш час традиція, яка у ХІХ столітті існувала у формі колективної практики, колективного народного мистецтва, поступово відроджується завдяки індивідуальній творчості аматорів. Такою є Тетяна Борбела яка прикрасила Дівочу криницю настінним розписом. Коли з’явилася криниця не відомо. За місцевою легендою копали і облаштовували джерело в основному дівчата, жінки. Звідси і назва «Дівоча криниця».
Дівоча криниця знаходиться безпосередньо краї дороги з Кодими до Балти. У XVIII – ХІХ століттях дорога була важливою торгівельно-транспортною артерією якою рухались чумацькі валки з Поділля до соляних причорноморських лиманів і Криму. До Балти, відомої далеко за межами регіону своїми торгівельними спроможностями, з’їжджались купці з Західної України і ніхто не оминав криниці на колишньому чумацькому шляху. Розписана криниця далеко від поселень, наповнює гордістю від того, що ми маємо таке надбання, що є люди, які знайшли час, здолали кілометри та створили невеличкий, але виразний образ України.